Author: admin

Шановні заводчани!

2019 рік добігає кінця. Для нашої країни, враховуючи бурхливі політичні події, він був нелегким. Водночас європейський вектор розвитку, обраний українською нацією п’ять років тому, залишається пріоритетним як у зовнішній політиці, так і на внутрішньому ринку.

За цей період колективу заводу вдалося багато зробити. В першу чергу, змінилися виробничі пріоритети та психологія кожного працівника, започатковано нові підходи в організації роботи. Сьогодні, як ніколи, у виробничій сфері необхідні свіжі ідеї та напрацювання. Надійний сплав досвіду та нового бачення ‒ гарантія позитивного результату.

Кропіткою роботою колектив довів, що навіть безнадійну, на перший погляд, ситуацію, можна переломити. Вже сьогодні змінені ринки збуту, повернуті до співпраці закордонні партнери, знайдені замовники на внутрішньому ринку. Борги, накопичені в попередні роки, в тому числі комунальні, ‒ планово погашаються.

Зароблені підприємством гроші першочергово вкладаються в закупівлю нового обладнання, модернізацію виробничої бази, ремонт цехів та інфраструктуру підприємства.

В колектив наполегливо залучається молодь, велика увага приділяється професійному зростанню молодих фахівців, які працюють на заводі. І надалі робитиметься все можливе, аби досвідчені працівники передавали свої знання та досвід тим, хто бачить власне майбутнє у колективі підприємства.

В свою чергу ветерани заводу і надалі перебуватимуть у фокусі нашої уваги. Радою ветеранів та профспілковою організацією у взаємодії з підприємством продовжиться добра традиція практичної допомоги тим, хто кращі роки свого життя віддав заводу, а зараз потребує додаткової моральної та матеріальної підтримки.

Напередодні різдвяно-новорічних свят, від імені керівництва підприємства, хочу подякувати всім працівникам за добросовісний труд та небайдужість до життя колективу. Бажаю всім вам та вашим родинам міцного здоров’я, людського щастя, добробуту і Божої благодаті!

З Новим роком та Різдвом Христовим!

Т.в.о. Генерального директора

АТ «Перший київський машинобудівний завод»

ВАЛЕРІЙ ЗАЄЦ

АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО «ПЕРШИЙ КИЇВСЬКИЙ МАШИНОБУДІВНИЙ ЗАВОД» цим повідомляє про зміни, що відбулись в керівництві Товариства.

Відповідно до рішення Наглядової ради АТ «ПКМЗ» (Протокол № 9/2019 від 04 грудня 2019 року):

1. З 05 грудня 2019 року Заєц Валерій Анатолійович обраний т.в.о. Генерального директора АТ «ПКМЗ».
2. З 04 грудня 2019 року припинено повноваження Генерального директора АТ «ПКМЗ» Білоскурського Романа Євгеновича.
3. З 04 грудня 2019 року припинено повноваження Дирекції АТ «ПКМЗ» у повному складі.

АТ «ПКМЗ» цим повідомляє контрагентів та всіх зацікавлених осіб, про припинення з 05 грудня 2019 року повноважень всіх представників АТ «ПКМЗ» та скасування всіх довіреностей, що були видані від імені АТ «ПКМЗ» до 05 грудня 2019 року, на представлення інтересів АТ «ПКМЗ» та вчинення правочинів від імені АТ «ПКМЗ».

Наша впевненість зміцнилась після зустрічі з молоддю, яка працює на нашому заводі!

Директор ПКМЗ Роман Білоскурський зі свого боку розповів про плани й завдання, які він ставить перед заводом, колективом та особисто перед собою щодо розвитку підприємства і підтримки молоді на ньому. А його гості розповіли про своє бачення оптимізації робочих процесів, економії часу, підвищення продуктивності прації та розвитку внутрішніх комунікацій.

Розумні, цілеспрямовані, прогресивні! Вони відкриті до нового, а ми зі свого боку готові цю відкритість підтримати та забезпечити їх ресурсами, які б надихали їх ставати високопрофесійними, успішними, щасливими!

• 

Репортаж з цехів колишнього заводу “Більшовик” – нині Першого Київського машинобудівного заводу

Оригінал статті на УКРІНФОРМ

У сучасного столичного обивателя слово «більшовик» асоціюється, мабуть, з колишньою назвою популярного торговельно-розважального центру, що побіля станції метро Шулявська. Тут вже десять років функціонує, певно, один з найкращих у Києві критих льодових катків і працює купа усіляких торгових мереж, ресторанів та модних бутіків (нині ТРЦ “Космополіт”. – Авт.). Про те, що центр торгівлі початково обрав собі “більшовицьке” ім’я через знаменитого “сусіда” – відомого на всю Україну і світ “патріарха” вітчизняного машинобудування заводу “Більшовик” – пам’ятають хіба що старожили.

Це й не дивно, оскільки за десятки років, втративши орієнтири на зламі епох та в перманентних економічних кризах, колишній промисловий гігант поступово занепадав. “Всихаючи” з величезного підприємства у кільканадцять цехів та підрозділів з майже 10-тисячним трудовим колективом до скромної виробничої фірми з напівпорожніми цехами та кількома сотнями ентузіастів переважно пенсійного віку.

З історії відомо: підприємство було створено більш як 130 років тому як «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека». Завод поставляв обладнання для цукрових заводів майже на всю територію тодішньої Російської імперії. Вже в 1890 році в чавуноливарному, котельному, токарному, ковальському цехах працювало близько 1000 робітників.

На початку ХХ століття завод почав виробляти рейки та підвісні мости, перші дизельні двигуни, а з 1916-го став працювати на “оборонку”, виготовляючи артилерійські снаряди. За пару років більшовики націоналізували завод, якому в 1922-му і дали ім’я «Більшовик».

До розвалу СРСР «Більшовик» випускав обладнання для хімічної та гумопереробної промисловості. А також усім відомі «журавлі», які качають нафту. Ну і, звичайно ж, великогабаритне військове обладнання. Зокрема, пускові установки для ракет.

Працювати на «Більшовику» завжди було престижно – для робітників тут завжди були найкращі умови – бази відпочинку, профілакторії, оздоровчі табори для дітей тощо. Але найголовніше, ті, хто працював на «Більшовику», отримували квартири в Києві. Причому житло будував сам завод.

Зараз від потужного промислового гіганта залишилося мало. Частина старовинних будівель заводу інколи використовується для кінозйомок, а деякі приміщення давно здані під офіси та магазини. Велика частина (приблизно 55% всієї площі) на початку 2000-х була продана під згаданий вже ТРЦ. А колишній ливарний цех №5 заводу, що розташований навпроти метро «Шулявська», вже кілька років в оренді під величезний магазин “секонд-хенду”.

З цим цехом взагалі непроста ситуація. Річ у тім, що проект реконструкції Шулявського мосту, який обвалився у лютому 2017 року, начебто передбачає його знесення. Причому про плани розробників заводчани, за словами директора, дізналися вже тоді, коли проект було затверджено і почалися підготовчі роботи з будівництва. Більш того, Фонд держмайна, у власності якого знаходяться 100% акцій ПКМЗ, теж такого дозволу не надавав. Хоча в проектній документації на місці цеху красується автомобільний з’їзд. Кореспонденти Укрінформу мали змогу переконатися на власні очі.

Між тим, багато хто навіть не здогадується, що зовсім поруч, за високими стінами, що відмежовують старий завод від міської метушні, вирує життя – виготовляється унікальне обладнання, машини та лінії.

Чесно кажучи, навіть автор цих слів, йдучи на інтерв’ю до нинішнього генерального директора ПКМЗ Романа Білоскурського, теж не сподівалася побачити вживу, як б’ється промислове “серце” в центрі столиці. Увесь периметр “промзони”, що виходить фасадом на жвавий проспект Перемоги, густо обвішаний яскравими рекламними банерами, за яким мерехтять то будівельний, то продуктовий маркети, то якість фірми і фірмочки. Будь-що, тільки не машинобудівний завод. Про те, як вдалося його зберегти та чим сьогодні живе підприємство, читачі можуть дізнатися, власне, із інтерв’ю (читай – ТУТ). А ось власними враженнями та побаченим дозвольте поділитися. Найперше, вражають масштаби – як самого цеху, так і виробничих агрегатів.

Завод має в своєму арсеналі “верстати” (по суті, це дво-, а то і триповерхові агрегати), які можуть виготовляти “детальки” вагою до 5 тонн! Ці “монстри” здатні виточити з металу мало не піввагона одразу. А вже шестерню чи колінвал до якоїсь мегатурбіни – то, тьху!Завод ПКМЗ має в своєму арсеналі устаткування, яке може виготовляти “детальки” вагою до 5 тон

За словами Романа Білоскурського, виробників настільки крупногабаритного устаткування в Україні всього три. І навіть після стількох “пертурбацій”, що їх пережив “Більшовик-ПКМЗ” в своїй історії, технічні можливості заводу перевершують багатьох світових конкурентів. А робітники заводу (багато хто з них продовжує називати себе “більшовиками”), є справжніми патріотами підприємства та носіями унікального технічного досвіду. Наприклад токарі, що виготовляють отакий хитромудрий вал, мусять мати не просто 6-й професійний розряд, а витримувати клас точності 6++! Адже один необережний рух – і кількатонну залізяку можна викидати в брухт.

По-друге, продукція заводу – це штучний товар. Вона завжди неповторна і виготовляється, здебільшого, в одному екземплярі – під конкретні потреби замовника. Щоправда, інколи замовники трапляються, скажімо так, недолугі. В цеху ПКМЗ й досі стоїть “пам’ятник” такій недолугості – готовий прохідницький щит для столичних метробудівців.

Цей грандіозний “кріт” мав у свій час копати метро на Теремки – під річкою Либідь від станції Либідська до станції Деміївська і далі на південь міста (нині Оболонсько-Теремківська лінія. – Ред.). Особливість щита в тому, що керований зсередини людиною, він міг пробивати тунель у складних повзучих грунтах і сипучих породах. Унікальна машина вже була готова вгризтися в київську землю на благо киян і гостей столиці, але вона раптом виявилася непотрібною місту. Переказують, що придбали іншу – у китайських виробників (на той час мером був Леонід Черновецький. – Авт.). Хоча у прохідницького щита-“більшовика” є ще шанс: сумнозвісне “метро-на-Троєщину”! Ну, або ж на нього знайдуться покупці з інших країн.

У заводчан, до речі, є й інші сучасні і мегакорисні розробки. Наприклад, одна з нових запроектованих виробничих ліній дозволяє переробляти відпрацьовані автомобільні шини фактично на гумовий порошок (“крошку”), яку потім можна використовувати будь-де, зокрема, у виробництві асфальтових сумішей для покриття доріг.

Цікаво, що вітчизняні автодорожники досі ігнорують цю технологію, у той час, як канадці зацікавилися розробкою ПКМЗ аж з-за океану. А тоді ми дивуємося канадським або ж ізраїльським (там ця технологія теж широко використовується) дорогам та стану тамтешньої екології…

Роман Білоскурський стверджує, що європейські виробники шин із знаменитої фірми “Мішлен” теж не проти прикупити у ПКМЗ спеціальну лінію з переробки гумової “вторсировини”.

Отже, столичне машинобудівне “серце” точно не зупиниться. Більш того, воно сьогодні працює навіть в прискореному ритмі. Аби лиш вистачало рук, грошей і стратегічного бачення. Тож вітаємо усіх машинобудівників України з їх професійним святом! Бажаємо їм унікальних розробок, надійних замовників та гарного інвестиційного клімату.

Оксана Поліщук, Київ

УКРІНФОРМ

Від Київського чавуноливарного до Першого Київського машинобудівного (ПКМЗ): шлях у майже півтори сотні літ, що його пройшов завод, який більшість киян пам’ятають як завод “Більшовик”. Історія цього колись машинобудівного гіганта тягне на історичний роман. За часів імперії завод, заснований двома чеськими бізнесменами, знав кожен цукрозаводник, бо ж всі тодішні «цукроварні» працювали на зробленому ним обладнанні. Завод навіть отримав золоту медаль на престижному ярмарку за свої парові машини. Після революції він перейшов на випуск броньовиків, не залишаючи свій мирний профіль постачальника потужностей для цукрових заводів.

Оригінал статті на УКРІНФОРМ

Це машинобудівне підприємство наче віддзеркалює всі історію як Російської імперії, радянської України (десятки найменувань мирної та воєнної продукції, новітня на той час лабораторія електрозварювання тощо), так і нашої країни періоду Незалежності.

Сьогодні у свідомості обивателя «Більшовик» – це ковзанка та торгівельний центр. І багато хто навіть не здогадується, що зовсім поруч, за потужними стінами старого заводу навіть зараз, за часів російсько-української війни, вирує життя. Виготовляється унікальне обладнання, машини та лінії. Про те, як вдалося зберегти завод та чим сьогодні живе потужне столичне машинобудівельне підприємство ми поговорили із його очільником Романом Білоскурським.

– В Інтернеті багато інформації про ваш завод десь так до 90-х років. Потім біла пляма, потім було чути про створення якихось юросіб, перейменування, зміни керівництва, скандали з відчуженням майна, територій… Що відбувалося з заводом останнім часом? І чи Київ остаточно втратив реноме машинобудівного міста?

– Дійсно, доля заводу протягом 137 років його існування складалася непросто – різні історичні епохи, політичні устрої, покоління, технології. Як відомо, до Жовтневої революції 1917 року він належав акціонерному товариству «Гретер і Криванек», виробляв парові машини й устаткування для цукроварень та інших підприємств. У 1903 році робітники заводу брали участь у загальному страйку робітників півдня Російської імперії, у 1905-му організовували бойові дружини, у жовтні 1917-го воювали проти Тимчасового уряду, в січні 1918-го — з військами Центральної ради. Назву «Більшовик» завод отримав 1922-го року. З тих пір це ім’я міцно закріпилося  у свідомості співвітчизників.

По великому рахунку, наша ціль – повернути колишню славу підприємства

Останні п’ять років я маю честь очолювати завод. Саме нашій команді нині  «пощастило» підіймати підприємство з глибокої кризи, викликаної російською агресією і втратою ключового ринку. Та у зв’язку з декомунізацією проводити ребрендинг підприємства  – з «Більшовика» на ПКМЗ, перезапускаючи при цьому виробництво та поновлюючи експортні контракти.

І сьогодні нам вже є про що розказати. Звичайно, проблем ще багато – економічних, соціальних, та навіть політичних. Це лише на початку завод розташовувався начебто на околицях Києва і був чи не єдиним машинобудівним підприємством на всю південну частину колишньої імперії. А сьогодні він опинився мало не в самому серці української столиці. До того ж на перетині двох центральних транспортних магістралей, де інфраструктурне навантаження щороку зростає в геометричній прогресії. Місту потрібні розв’язки, житло, торгівельні та соціокультурні об’єкти. Але ж і виробництво та промисловість йому також потрібні.

“Більшовик” – специфічне підприємство. Сьогодні завод виготовляє унікальне великогабаритне устаткування, машини та виробничі лінії для гумопереробної, вугільної, хімічної, сільськогосподарської та інших галузей. Таких підприємств лише кілька на весь пострадянський простір. Однак у 2014 році, коли я сюди прийшов, завод мав вкрай жалюгідний стан – дахи текли, обладнання іржавіло, зарплата в середньому становила мізерні 1500 грн., середній вік робітників сягав 65 років.  Ніколи не міг подумати, що на 23-му році Незалежності в центрі Києва залишаються настільки занедбані підприємства. Тут постійно змінювалося керівництво, а завод не стільки працював, як “обростав” боргами та корупційними скандалами. 

– Ви й досі кажете “Більшовик”, хоча в заводу сьогодні інша назва…

– Як пам’ятаєте, у 2015 році був прийнято Закон про декомунізацію і все, що стосувалося комуністичних назв мало бути змінено. Зокрема, і назва “Більшовик”. Тому, на виконання вимог закону ми, по-перше, зняли усю радянську символіку з приміщень і фасадів. Причому громада нам активно “допомагала” постійними скаргами до адміністрації Солом’янського району, мовляв, “а ось там серп і молот ще залишили”. Люди ж не розуміли, що ця робота вимагала від нас досить серйозних коштів, яких на той час у заводу не завжди вистачало – адже за те, щоб найняти кран та робітників, теж потрібно було платити.

Все починаємо спочатку: налагоджуємо нові контакти на ринках, оновлюємо асортимент, поступово омолоджуємо колектив

По-друге, довелося проводити непростий ребрендинг. Оскільки в останні 70 років і на міжнародному, і на внутрішньому ринках усі знали цей завод під назвою “Більшовик”. Хоча у свідомості співвітчизників останнім часом він більше асоціювався з одноіменним торгово-розважальним центром, який успішно “прижився” в одному з колишніх приміщень заводу. Коли ж ми вирішили перейменувати підприємство на Перший Київський машинобудівний завод (ПКМЗ), повернувшись до його історичних коренів, то нас не одразу впізнавали на ринку. Наприклад, коли цього року в Гановері на ключовій промисловій виставці Європи ми виставили стенд зі зразками, люди підходили і дивувалися: “А, це той “Більшовик”? Він ще працює?”. Цікавилися сучасними розробками і знову приємно дивувалися, що наша продукція, як і раніше, конкурентноздатна. Таким чином, з багатьма світовими компаніями ми почали відновлювати тісну співпрацю. По великому рахунку наша ціль – повернути колишню славу підприємства.

– Дуже амбітна ціль. У Вас є план, як її досягти?

 – Ми розуміємо, що повернутися до колишніх обсягів, коли тут працювало 10 тисяч людей і виробничі лінії були завантажені замовленнями з усього Радянського Союзу і країн усього соціалістичного табору, вже не вдасться. Але  цього і не потрібно. Підприємство має перебудуватися під вимоги часу і потреби сучасних споживачів промислової продукції. Тому, по суті, все починаємо спочатку: налагоджуємо нові контакти на ринках, оновлюємо асортимент, поступово омолоджуємо колектив. Спираючись, звісно, на багатющий досвід наших майстрів – колишніх  “більшовиків”.

Наш завод, як відомо, один зі співзасновників Національного технічного університету “КПІ” (наприкінці ХІХ століття, акціонери заводу вклали чималі гроші у будівництво головного корпусу – Ред.). Тому основні технічні кадри ми завжди отримували звідти. Але зараз доводиться звертатися також до інших вишів з проханням підготувати і направити до нас на платну практику відповідних спеціалістів. Вже маємо перші “плоди” тісної співпраці з вітчизняними вишами – цього року до нас прийшли 27 молодих спеціалістів, серед них 8 інженерів.

На сьогодні у нас є 11 видів нової номенклатури, якої раніше завод не випускав взагалі

Взагалі, проблема молодих технічних кадрів – величезна. Молодих людей не так просто зацікавити роботою на вітчизняному промисловому підприємстві – це і питання зарплати, і житла, і кар’єрних перспектив. Якщо з 10 практикантів, які приходять до нас, залишаються 3 – це, вважаю, досить гарний показник. Але їм буде гарантовано професійне і кар’єрне зростання, а також збереження робочого місця під час військового призову. 

– Як ви самі охарактеризуєте нинішній профіль свого підприємства? Які основні види продукції випускаєте? Хто наш споживач?

– Приступаючи до роботи, ми з командою перш за все проаналізували номенклатуру. Останніми роками наш завод славився обладнанням для гумової та гумопереробної галузі, енерговидобування (ТЕЦ) та хімічної промисловості. Так історично склалося, що виробництво було в основному експорторієнтоване на Росію. Тому після 2014 року довелося повністю деверсифікувати ринки збуту.

Ми почали шукати інші ніші, зокрема, і в сфері імпортозаміщення. Так додали у свій асортимент шахтове обладнання – домкрати, гідродомкрати, інше вузькоспеціалізоване обладнання, тобто ті речі, які вітчизняні видобувні підприємства колись купували за кордоном. Загалом на сьогодні у нас є 11 видів нової номенклатури, якої раніше завод не випускав взагалі. Це окрім тих основних видів продукції, які й досі мають попит на ринку – різноманітні  вулканізатори та вали, гумозмішувачі, вальці. 

– А які нові ринки ви відкрили?

– Вже другий рік маємо контракти з Шрі-Ланкою. Ця країна активно розвивається в промисловому напрямку і потребує оновлення своєї гумопереробної галузі, для якої в свій час ПКМЗ (тодішній “Більшовик”) виготовляв агрегати. Зазначу, що поки наш завод з об’єктивних причин був відсутній на ринку, його швидко зайняли індійські та китайські фірми – причому вони часто просто копіювали нашу техніку. Тому, повертаючись на ринок, довелося серйозно конкурувати з “послідовниками”. Та ланкійці, зачувши наше ім’я і згадки про “Більшовик”, з великим задоволенням відновлювали співпрацю. Тим більше ми змогли запропонувати їм якісні і недорогі сучасні розробки. Причому одна з наших конкурентних переваг – гарантія на обладнання не 1 рік, як у китайців, а 3 і післягарантійне обслуговування до 5 років.

Також ми ведемо розмову з німецькими колегами – на виставці в Гановері їх зацікавили наші пропозиції. Відбулася також предметна розмова з представниками компанії Мішлен (Michelin, французький виробник шин, один з лідерів у своїй галузі – Авт). Зараз ми з ними обговорюємо варіанти співпраці. А ще ми плануємо вийти на ринок Канади (з цією країною у 2016 році Україна підписала Угоду про вільну торгівлю) – ведемо там роботу по укладенню контракту з виготовлення лінії по переробці гуми. Це одна з наших нових розробок, яка дозволяє відпрацьовані автомобільні шини переробляти фактично на гумовий порошок (“крошку”), яку потім можна використовувати будь-де, зокрема й у виробництві асфальтових сумішей для покриття доріг. Взагалі, канадський, та й весь північно-американський ринок дуже перспективний для нас.

– Чи ви виробляєте щось для потреб армії? Чи бачите цей напрямок перспективним?

– Ми вже не працюємо з оборонкою багато років і вважаємо, що конкурувати з підприємства Укроборонпрому  зараз немає сенсу. Та й взагалі, державні замовлення – сфера досить специфічна, адже не завжди прогнозована.

Свого часу “Більшовик” мав замовлення від Київської міської адміністрації на виготовлення ескалаторних стрічок для метрополітену та унікального прохідницького щита для будівництва ділянки від Деміївки до Теремків (нині Оболонсько-Теремківська лінія – Ред.). На виготовлення щита, а він був спеціально розроблений для сипучих грунтів, які залягають на даній  місцині, заводом були потрачені великі трудові і фінансові ресурси. Але керівництво міста раптом відмовилося від замовлення і тепер виріб стоїть у нас в цеху своєрідним “пам’ятником”. На той час обладнання було досить  прогресивне, а зараз воно нікому не потрібне, бо технології пішли далеко вперед і в світі є набагато ефективніші та дешевші прохідницькі установки такого типу. В принципі щит робочий. Його можна було відновити, замінивши електрокабелі та патрубки, але поки що це недоцільно. Тому він стоїть і чекає можливо на свого покупця. В державних замовленнях, на жаль, інколи не дуже добра дисципліна з розрахунками, а завод собі не може дозволити відволікати оборотні кошти.

100% акцій нашого заводу належать Фонду держмайна, то будь-яке відчуження частини цілісного майнового комплексу – тільки з його дозволу

– До речі, про фінанси. Який нині економічний стан підприємства?

– Скажімо так, економічний стан більш-менш стабільний, але ще далекий від ідеального. Ми працюємо в основному на авансовій оплаті та акредитивах від замовників. Зазвичай починаємо виконання контракту при умові 10-15% авансу. Це нас цілком влаштовує. Моя команда проаналізувала ресурсну і виробничу базу підприємства, ми порахували наші затрати, в першу чергу енергозатрати. Відповідно оптимізували їх і вийшли на прийнятну собівартість.

При цьому довелося замінити близько 30 тис. кв м дахів, окрім того ще 1800 м внутрішніх мереж і комунікацій (каналізація, водопровід, водостоки електромережі та інше), адже частина міських комунікацій йде через нашу територію. Також здали в оренду приміщення, що не використовуються. Усе разом це дозволило поліпшити фінансовий стан підприємства в цілому. Ми модернізували та перезапустили більше 800 одиниць обладнання, зокрема, 4 одиниці обладнання, яке стояло більше 25 років! Це унікальні машини, які можуть обробляти деталі вагою до 5 тон. Тепер це наша виробнича гордість і конкурентна перевага.

– Прокоментуйте, будь ласка, будівництво Шулявського мосту, де спірним залишається знесення колишнього 5-го цеху вашого підприємства. Укрінформ нещодавно писав, що проектанти не погоджували це рішення з Фондом держмайна, який є власником 100% ПКМЗ.

– Не можу давати правову оцінку рішенням проектантів та адміністрації міста.  Плани розробників ми дізналися вже тоді, коли проект було затверджено і почалися підготовчі роботи з будівництва. З нами безпосередньо ніхто консультацію не вів, і жодних документів, де б ми давали дозвіл на реконструкцію, з нами не узгоджували. І тому позиція наша чітка – усе має відбуватися згідно чинного законодавства. Оскільки 100% акцій нашого заводу належать Фонду держмайна, то будь-яке відчуження частини цілісного майнового комплексу – продаж, передача чи інше, відбувається тільки з його дозволу. Поки що від Фонду ми не отримували жодних вказівок і офіційних документів, які би свідчили, що держава має якісь інші плани на нашу будівлю, яка зазначається як  колишній ливарний цех №5.

Дуже приємно, що з’являється перспективна молодь, яку цікавлять не тільки фінанси, а й професійне становлення

Не буду лукавити, цех зараз здається в оренду і завод має кілька мільйонів гривень додаткового щомісячного доходу, з яких має змогу платити податки, зарплату тощо. В свій час цех перебував в аварійному стані. Виробництво в ньому було давно зупинене, як  енерговитратне, і з роками будівля цеху прийшла в повне запустіння. Але ще задовго до планів з реконструкції Шулявського шляхопроводу з’явилися потенційні орендатори, які погодилися зробити в ньому ремонт власним коштом за умови пільгової оренди. Якщо ж Фонд вирішить сьогодні віддати цех, який приносить нам певний дохід, на потреби міста – ну, так і буде.

– Яка проблема наразі найбільш болюча для підприємства?

 – Одна з основних – борги минулих періодів. Коли я прийшов на завод станом на 2015 рік вони складали близько 220 млн грн. тільки до держбюджету (податки, соцвнески, зарплата), в тому числі штрафи і пеня. Плюс до того підприємство заборгувало 20 млн грн за енергоносії, трохи більше 1 млн. грн водоканалу, 2 млн грн Держрезерву, та близько 28 млн грн постачальникам. Це означало постійно заблоковані рахунки та дуже  непрості переговори. Наразі заборгованість вдалося вдалося зменшити до 170 млн грн. Але щоразу виникають нові ускладнення. Наприклад, рішення КМДА про підвищення податку на землю. В 2014 році ми платили 450 тис. грн в місяць, а з 2016 року – вже 3,8 млн. грн. Неважко підрахувати, що водночас оренда зросла майже в 10 разів. Тобто, з одного боку ми постійно підвищуємо виробничі показники, аби побороти заборгованість, а з іншого борги продовжують накопичуватися через подібні рішення. Хоча у випадку з будівництвом Шулявського мосту і дорожньої розв’язки ми би могли запропонувати місту взаємовигідний план – передачу 5-го цеху в обмін на пільги по податку на землю. Це би покращило фінансовий стан підприємства, дозволило йому розвиватися і місто в накладі б не залишилося, маючи зручну інфраструктуру.

Поточної заборгованості по зарплатах, податках до бюджету, енергоносіях наразі немає. Але вітчизняна податкова система нині така, що фіскали зараховують поточні суми ЄСВ в періоди минулих років. От і виходить, що з одного боку ми гасимо борги, а з іншого вони залишаються і податкова ще й намагається нас за це наказувати. Ми проти такого підходу і будемо його оскаржувати в суді.  Загалом в нас вже закриті борги по ЄСВ станом на червень 2017 року, але все-рівно ще залишається значна сума і нам постійно потрібно вишукувати резерви для виплат.

Наприклад, цього року в Жашкові Черкаської області ми відновили роботу дочірнього підприємства. Відремонтували цехи, поставили нову технологічну лінію по виробництву роликів до траснпортерних стрічок (використовується переважно в шахтовидобувній галузі і харчовій). Потужність лінії 10 тис. штук в місяць. Якщо ми вийдемо на цей обсяг, то отримаємо великий плюс в доходах, адже  попит на таку продукцію сьогодні великий. Розраховуємо, що саме завдяки цьому ПКМЗ вдасться наростити доходи та швидше позбутися боргів минулих періодів.

Ще мене, як керівника, турбує кадрова проблема. Дуже приємно, що з’являється перспективна молодь, яку цікавлять не тільки фінанси, а й професійне становлення – технологи, конструктори, інженери. Звісно, якби у нас була можливість вирішувати житлову проблему молодих співробітників, то з кадрами було б набагато простіше. Але ми пробуємо інші варіанти мотивації, надаючи різні можливості для професійного та кар’єрного розвитку. У нас є люди, патріоти підприємства, які готові ділитися цінним досвідом та технічними знанням (по 30-50 років на заводі). Ми навіть запровадили спеціальну мотиваційну програму для наставників – доплачуємо їм за роботу з молодими спеціалістами.

Велику увагу приділяємо соціальній роботі, і вже можемо собі дозволити підкріпити її матеріально

Для посилення проектних підрозділів нещодавно купили конструкторську програму “Компас”, яка дозволяє оптимізувати роботу з технічною документацією, кресленнями та 3-D моделями. Поступово ведемо оновлення комп’ютерного парку, який дозволяє інтенсифікувати роботу усіх без виключення служб. Це дозволило зменшити термін проходження замовлення з 1 місяця до 5 днів. Загалом за 5 років співробітники ПКМЗ обробили 1466 замовлень і технічної документації, із них близько 800-900 були зроблені нами на замовлення інших виробників. У 2014 році, коли я сюди, прийшов замовлень було 2-3 в місяць, тепер маємо вже 25-35 щомісяця.

– Яка у вас на заводі плинність кадрів? Чи відчуваєте вплив трудової міграції? Як боретеся з її наслідками?

– Ми як ніхто її відчуваємо! Наші працівники – висококваліфіковані  спеціалісти, завжди в ціні. Не кожен розуміється в кресленні чи може стати за станок. За таких людей велика конкуренція серед промислових виробників. На жаль, для нашого підприємства зарплата для інженера у кілька десятків тисяч гривень поки що велика розкіш. Середня зарплата на підприємстві сьогодні складає близько 10 тис. грн. Але найбільш цінні спеціалісти у нас отримують 15-20 тис.грн. І ми їм платимо, тому що варіантів нема. Щоправда, й навантаження у них чимале. Зараз вперше за довгий час завод почав працювати у дві зміни – настільки багато маємо замовлень. Це радує, але й додає клопоту, щоправда приємного.

Ми велику увагу приділяємо соціальній роботі, і вже можемо собі дозволити підкріпити її матеріально. Наприклад,  у тісній взаємодії з нашою профспілковою організацією допомагаємо грошима та подарунками своїм пенсіонерам. В нашій Раді ветеранів налічується 170 людей, якими ми усіляко опікуємося, виплачуючи щомісячно матеріальну допомогу і надаючи різні послуги за рахунок підприємства. Як керівник, періодично приходжу на засідання профспілкової організації чи заводської Ради ветеранів і маю змогу напряму поспілкуватися з людьми, обговорити нагальні проблеми та шляхи їх вирішення.

Крім того, за ініціативи активних працівників проводимо на підприємстві вже третій шаховий турнір. Кількість учасників з кожним разом зростає, люди цікавляться інтелектуальними баталіями. Єдине, на що скаржаться учасники, – представників жіночої статі у суперниках немає (Сміється..). Але жінок у нашому колективі немало. Наприклад, одна з них керує термічною дільницею і в підпорядкуванні у неї чимало робітників-чоловіків.

А днями будемо святкувати 40-річчя заводського народного хору. Сьогодні у його складі понад два десятки учасників. Вважаю, що заводські традиції, які складалися не одне десятиріччя, необхідно усіляко підтримувати. 

– Чи є для Вас політичні ризики на посаді директора державного підприємства?

– Не буду вихвалятися, але нагадаю, що до 2015 року на підприємстві змінилося сім директорів. Я вже працюю незмінно 5 років і мені вдалося реалізувати чимало задумів з власної програми, з якою я прийшов на цю посаду. Моя ціль – налагодження виробництва і виконання фінплану. Коли я очолив ПКМЗ, підприємство мало 22 млн грн обороту, а зараз 80 млн. грн. Хоча це ще не 106 млн грн, які зазначені у фінплані на 2019 рік, тому є куди рухатися. Не виключаю, що плани стосовно моєї персони на чолі цього державного заводу можуть в будь-який момент змінитися. Але я цього не боюсь і людям в очі завжди зможу дивитися сміливо.

Також, користуючись нагодою, хотів би звернутися до працівників та ветеранів машинобудівної галузі зі словами подяки й шани! Без перебільшення, завдячуючи відданим справі людям виконуються найскладніші виробничі завдання, знаходяться новаторські конструкторські рішення, втілюються у виробниче життя нові ідеї! Здоров’я вам  і вашим сім’ям, добробуту та злагоди у родинному колі, нових звершень у нашій спільній виробничій справі!

Записала Оксана Поліщук, Київ

Фото: Володимир Тарасов

УКРІНФОРМ

Шановні заводчани!

Сьогодні багаточисленна родина професіоналів, яка належить до машинобудівної галузі, відзначає професійне свято. Це день, коли можна не лише привітати колег і однодумців, але й оцінити пройдений шлях та окреслити наступні виробничі кроки у розвитку.

Наш завод із перших років існування позиціонував себе як підприємство, що повинно бути лідером. Так, наприкінці ХІХ століття з невеликих майстерень, а згодом «Київського чавуноливарного та механічного заводу», воно перетворюється у «Київський машинобудівний і котельний завод». І це не випадковість: завод освоював нові методи виробництва, створював сучасні цехи з передовим на той час обладнанням, проводив набір нових робітників, в тому числі високої кваліфікації. З цього приводу варто зауважити, що саме акціонери нашого підприємства вклали чималі кошти у будівництво головного корпусу Київського політехнічного інституту, яке і до сьогодні є кадровим «донором» для багатьох підприємств, в тому числі й «Першого київського машинобудівного заводу».

З того часу пройшло понад століття. Завод пережив важкі часи, пов’язані з жовтневим заколотом 1917 року, розруху громадянської війни, важке відновлення, катастрофічні наслідки Другої світової війни, період створення нової виробничої бази, її багаторазову модернізацію, а також розширення номенклатури виробництва.

З набуттям Незалежності 1991 року промислова картина для країн колишнього СРСР кардинально змінилася. Перестали, у своїй більшості, фінансуватися державні програми, відпала необхідність у багатьох  замовленнях. Кожна країна колишнього Союзу шукала свій вихід з економічного занепаду, прагнучи встати на шлях достатку та розвитку.

Будемо відвертими: вітчизняний машинобудівний сектор потрапив у довготривалу кризу. Змінювалися лідери країни та уряди, але суттєвої допомоги чи державної програми на підтримку українського виробника машинобудівники поки що не бачили.

Сьогоднішнє покоління виробників щоденно стикається з широким спектром проблем, пов’язаним не тільки з відновленням партнерських зв’язків, модернізацією обладнання, закупівлею нових виробничих ліній… Проблема державного рівня – це омолодження кадрового потенціалу. Система підготовки фахівців професійно-технічних училищ ледь дихає, кожен такий навчальний заклад покладається лише на власні сили, а найкращі випускники бажають виїхати за кордон задля високих заробітків. Реалії наших буднів – вік висококваліфікованих кадрів дорівнює майже пенсійному віку, а у деяких випадках і перейшов цю своєрідну межу…   

Безумовно, одного бажання самих машинобудівників для кардинальних змін дуже замало. Галузь не вимагає величезних фінансових вливань, тим більш з державного бюджету. Машинобудування потребує однакових і справедливих правил гри у вигляді законодавчого поля, яке б захищало вітчизняного виробника, не захмарних відсотків банківських кредитів на модернізацію чи закупівлю нового обладнання, не другорядного ставлення до вирішення нагальних проблем із навчанням та працевлаштуванням молодих кадрів. Як говориться у старій притчі, галузь не просить ту саму «рибу на щоденне харчування», а потребує своєрідної «вудочки», за допомогою якої зможе забезпечити стабільне виробництво. Можливостей і досвіду у вітчизняних машинобудівників удосталь!

Окремо хотів би звернутися до наших працівників і ветеранів підприємства зі словами подяки й шани! Без перебільшення, завдячуючи всім вам виконуються найскладніші виробничі завдання, знаходяться новаторські конструкторські рішення, втілюються у виробниче життя нові ідеї!

Здоров’я вам і вашим сім’ям, добробуту та злагоди у родинному колі, нових звершень у нашій спільній виробничій справі!

Зі святом, з Днем машинобудівника!

Генеральний Директор

АТ «Перший київський машинобудівний завод»           

                                                                                              Роман Білоскурський 

Не стало Володимира Миколайовича Бондаренка. Людини, що віддала найкращі роки власного життя улюбленому заводу, професіонала, якого поважали за відданість справі, старанність, наполегливість у вирішенні надскладних виробничих завдань.

Ті, хто працював поруч з Володимиром Миколайовичем, згадують його толерантність, шанобливе відношення до колег та підлеглих. Вони ніколи не чули від нього крику, а у спілкуванні – підвищеного тону голосу. Бондаренко ставив так завдання, що ні у кого не було зайвих питань. Він чітко розставляв пріоритети, акцентуючи увагу на головному, до кінця вислуховував підлеглих, ніколи не перебивав, нав’язуючи власні погляди.

Володимир Миколайович народився у 1938 році. Після закінчення школи, поступив у Київський політехнічний інститут, ставши згодом інженером-механіком. У 1961 році молодий фахівець прийшов на завод «Більшовик», почавши працювати у спеціальному конструкторському бюро.  

Колеги згадують, що на його робочому столі ніколи не було зайвих паперів, або, тим більше, безладу. Разом з тим, Володимир Миколайович завжди тримав при собі робочий блокнот, куди заносив власні думки, окреслював проблематику та актуальні питання. А потім вибудовував свою конструкцію різноманітних пропозицій. Так народжувалися новаторські рішення. Саме любов до рідної справи та власні здібності допомогли йому вибрати тему, «захистити» її та стати кандидатом хімічних наук.

– Це був висококласний ерудит, який мав у голові величезний обсяг технічних знань. Особисто мені було приємно спілкуватися з Володимиром Миколайовичем, – згадує Іван Макарович Любченко. – У нас завжди були професійні дискусії, адже він відстоював фахові позиції як конструктор, а я, будучи технологом, власну точку зору. Аргументи у нього були переконливі, він розбирав проблему, як то кажуть, до гвинтика.

Іван Макарович, згадуючи колегу, розповідає спільну з Бондаренком роботу на Володимирському хімічному комбінаті. Наш завод у 1986 році виконав велике і водночас надскладне завдання, виготовивши дві лінії по виробництву тонкої плівки. – Це був по суті професійний виклик і фаховий екзамен для всього нашого колективу. До цього у Володимирі використовували англійське обладнання, на обслуговування якого витрачалися великі кошти. А виготовлялася та плівка завширшки один метр.

Київське підприємство  розробило дві лінії, кожна з яких була довжиною понад 50 метрів і виготовляло плівку завширшки чотири метри. За словами Івана Макаровича, він разом з Володимиром Бондаренком та групою заводчан у складі 40 чоловік, інтенсивно пропрацювали у Володимирі, запускаючи це обладнання у роботу.

– От там я мав гарну нагоду практично побачити Володимира Бондаренка та оцінити його професійні якості. У тандемі, він як конструктор, а я – технолог, та за підтримки наших фахівців, ми виконали цю складну роботу – говорить Іван Макарович. – Авторитет Бондаренка тільки укріпився. До речі, незважаючи на маленьку різницю у віці, ми зверталися до останнього один до одного з професійною повагою на «ви».  

Бондаренко неодноразово виступав на сторінках заводської газети, давав інтерв’ю, душею «хворів» за колектив та завод, шукав шляхи виходу з виробничої кризи, ніколи не опускаючи, як то кажуть, руки.

 Звільнився Володимир Миколайович Бондаренко з заводу на пенсію у 2013 році, будучи заступником технічного директора – начальником СКБ. Всьому колективу він запам’ятається як висококласний фахівець, обдарована людина та мудрий керівник.

Вічна Вам пам’ять, шановний колега!

Сьогодні наша країна святкує двадцять восьму річницю з Дня Незалежності. Для нації, загалом це невеличкий проміжок часу, але ці роки стали випробовуванням для всіх нас – життєвим екзаменом на зрілість, терпіння, толерантність та мудрість. Таких випробувань у нашій спільній історії було чимало. Шануючи наших предків, які за часів Київської Русі прагнули жити вільно на власній землі, сьогоднішні українці хочуть бути господарями у власному домі!  

24 серпня 1991 року – дата, яка навічно увійшла в історію молодої держави, золотою сторінкою її біографії, започаткувала нову епоху в житті українського народу, законодавчо закріпила його вікові та демократичні прагнення до національного відродження, духовної свободи, економічного зростання, культурного піднесення.

Але події останнього періоду знову змушують нас, як сотню років тому, бути сильнішими, зі зброєю захищати незалежність, боротися за свободу на кожному клаптику рідної землі! Впевнений, що день прийдешній принесе нам світле почуття радості від усвідомлення власної причетності до розбудови нашої Вітчизни – сіл, селищ, містечок! В цьому переліку є і наш легендарний завод, виробнича біографія якого невід’ємно пов’язана з історичними подіями української держави.  

Переконаний у безхмарному завтрашньому дні України. Цей день обов’язково настане і тим швидше, чим більш свідомо та наполегливо кожен з нас щоденно працюватиме на благо Батьківщини незалежно від віку, професії, релігійних уподобань чи партійної приналежності. Успіх прийде неодмінно!

Шановні заводчани, від щирого серця й від усієї душі зичу вам, рідним, та друзям, щастя, добра, достатку, миру, сили і наснаги в усіх виробничих та життєвих справах! Нехай мрія про краще майбутнє окриляє всіх нас на нові звершення, на нові добрі починання, в ім’я незалежної, демократичної та процвітаючої України!

Слава Україні!

Генеральний Директор

АТ «Перший київський машинобудівний завод»                                                 Роман Білоскурський 

У минулому номері газети ми торкнулися болючої проблеми, яка пов’язана з недостатком молодих робочих спеціалістів. Молодь нашого заводу поділилася думками, розповіла власне бачення змін, яке потребує навчання, практика на підприємствах, система працевлаштування. Торкнулися питань кар’єрного росту, рівня заробітної плати та соціальної підтримки.

Але це одна сторона пласту нагальних питань. Щоб зрозуміти всю проблематику, необхідно вислухати і більш досвідчених заводчан, які теж мають власну думку, своє розуміння рівня готовності молодих кадрів до практичної роботи. Тим більш, що саме робітники з великим трудовим стажем є наставниками молоді і як ніхто інший розуміють наявні проблеми.

Моїм співрозмовником став Микола Драник – електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування механоскладального цеху №1. І своїм місцем роботи Микола Васильович пишається, адже саме в цей цех він прийшов працювати юнаком понад 40 років тому. І сьогодні, вже у статусі досвідченого спеціаліста, передає молодому поколінню набуті за довгі роки праці практичні знання.

На початку розмови Микола Васильович показує лист-запрошення взяти участь у атестації випускників «Київського вищого професійного училища машинобудування та комп’ютерно-інтегрованих технологій». І це не випадковість, адже п’ятнадцять років Микола Драник є головою Державної кваліфікаційної комісії цього закладу та оцінює випускників за професією «Електромонтер з ремонту та обслуговування електроустаткування». Тому із навчання молоді й почали спілкування.

– Багаж знань у сьогоднішніх випускників у порівнянні з тими, хто випускався двадцять років тому, приблизно однаковий – говорить Микола Драник. – Змінилися підходи. Сьогодні юнаки, в-першу чергу цікавляться рівнем оплати праці та умовами роботи. Вони більш гнучкі, нову інформацію засвоюють швидко, реакція миттєва. Раніше превалювало бажання отримати більше знань та мати ясну перспективу.

Загалом, на переконання Миколи Васильовича, весь ланцюжок середньої освіти потребує сьогодні змін. Наприклад, більшість профільних технічних навчальних закладів поряд зі зварювальниками чи наладчиками обладнання, набирають групи кухарів чи кондитерів. «Ситуація така, що загальна направленість навчання розмивається, суто робочі спеціальності не превалюють у професійних училищах» – говорить Драник.

І такий стан справ виник не випадково. Склалося стійке помилкове уявлення, що, наприклад, кухарем бути значно престижніше ніж зварювальником. Тому, навчальні групи, де вчать робочим професіям, не заповнюються і вони… не створюються. З іншого боку, училищам необхідно функціонувати, тому не від гарного життя вони частково змінюють профорієнтацію.

– Формування зрілого майстра залежить і від того у чиї руки він потрапить у якості практиканта. Чимало юнаків жалілися, що їх особливо ніхто не чекає на підприємствах, – говорить Микола Драник. – Ними ніхто не займається або направляють на низько кваліфіковану роботу на кшталт прибирання території.

Дійсно, після такого «теплого прийому» і очі не горять і бажання зникає… «Що стосується мене, а наставництвом я займаюся з 1986 року, як став бригадиром, то кожен на заводі знає, що учні у мене на практиці займаються справою, я передаю їм свій досвід, вчу нюансам професії. І ніяких відволікань на те, що немає прямого відношення до навчання та виконання практичних завдань» –  зауважує Микола Васильович.

За переконанням наставника, необхідно, якщо є можливість, брати якомога більше молоді на практику. Звичайно, певний відсоток практикантів не витримає перших виробничих іспитів. І це звичне явище. Але інші обов’язково виростуть у справжніх майстрів.

Крім того, Микола Васильович вважає, що технічна інформація, на яку спирається молодь, у суто професійному плані не завжди є достовірною. – Неодноразово стикався, що молоді спеціалісти, поповнюючи знання на Інтернет-ресурсах, були неправильно інформовані у елементарних питаннях. Я би радив вчитися за перевіреними джерелами знань – каже досвідчений наставник.

І ще багато залежить від обладнання, на якому працює робітник. –Вітчизняним підприємствам необхідна всебічна модернізація та оновлення обладнання. Це теж важливий фактор, який робить професію робітника більш престижною та привабливою – резюмує розмову Микола Драник.   

На фото: Микола Драник проводить навчання практикантів Олексія Бондарука та Владислава Якубенка.