Від Київського чавуноливарного до Першого Київського машинобудівного (ПКМЗ): шлях у майже півтори сотні літ, що його пройшов завод, який більшість киян пам’ятають як завод “Більшовик”. Історія цього колись машинобудівного гіганта тягне на історичний роман. За часів імперії завод, заснований двома чеськими бізнесменами, знав кожен цукрозаводник, бо ж всі тодішні «цукроварні» працювали на зробленому ним обладнанні. Завод навіть отримав золоту медаль на престижному ярмарку за свої парові машини. Після революції він перейшов на випуск броньовиків, не залишаючи свій мирний профіль постачальника потужностей для цукрових заводів.
Це машинобудівне підприємство наче віддзеркалює всі історію як Російської імперії, радянської України (десятки найменувань мирної та воєнної продукції, новітня на той час лабораторія електрозварювання тощо), так і нашої країни періоду Незалежності.
Сьогодні у свідомості обивателя «Більшовик» – це ковзанка та торгівельний центр. І багато хто навіть не здогадується, що зовсім поруч, за потужними стінами старого заводу навіть зараз, за часів російсько-української війни, вирує життя. Виготовляється унікальне обладнання, машини та лінії. Про те, як вдалося зберегти завод та чим сьогодні живе потужне столичне машинобудівельне підприємство ми поговорили із його очільником Романом Білоскурським.
– В Інтернеті багато інформації про ваш завод десь так до 90-х років. Потім біла пляма, потім було чути про створення якихось юросіб, перейменування, зміни керівництва, скандали з відчуженням майна, територій… Що відбувалося з заводом останнім часом? І чи Київ остаточно втратив реноме машинобудівного міста?
– Дійсно, доля заводу протягом 137 років його існування складалася непросто – різні історичні епохи, політичні устрої, покоління, технології. Як відомо, до Жовтневої революції 1917 року він належав акціонерному товариству «Гретер і Криванек», виробляв парові машини й устаткування для цукроварень та інших підприємств. У 1903 році робітники заводу брали участь у загальному страйку робітників півдня Російської імперії, у 1905-му організовували бойові дружини, у жовтні 1917-го воювали проти Тимчасового уряду, в січні 1918-го — з військами Центральної ради. Назву «Більшовик» завод отримав 1922-го року. З тих пір це ім’я міцно закріпилося у свідомості співвітчизників.
По великому рахунку, наша ціль – повернути колишню славу підприємства
Останні п’ять років я маю честь очолювати завод. Саме нашій команді нині «пощастило» підіймати підприємство з глибокої кризи, викликаної російською агресією і втратою ключового ринку. Та у зв’язку з декомунізацією проводити ребрендинг підприємства – з «Більшовика» на ПКМЗ, перезапускаючи при цьому виробництво та поновлюючи експортні контракти.
І сьогодні нам вже є про що розказати. Звичайно, проблем ще багато – економічних, соціальних, та навіть політичних. Це лише на початку завод розташовувався начебто на околицях Києва і був чи не єдиним машинобудівним підприємством на всю південну частину колишньої імперії. А сьогодні він опинився мало не в самому серці української столиці. До того ж на перетині двох центральних транспортних магістралей, де інфраструктурне навантаження щороку зростає в геометричній прогресії. Місту потрібні розв’язки, житло, торгівельні та соціокультурні об’єкти. Але ж і виробництво та промисловість йому також потрібні.
“Більшовик” – специфічне підприємство. Сьогодні завод виготовляє унікальне великогабаритне устаткування, машини та виробничі лінії для гумопереробної, вугільної, хімічної, сільськогосподарської та інших галузей. Таких підприємств лише кілька на весь пострадянський простір. Однак у 2014 році, коли я сюди прийшов, завод мав вкрай жалюгідний стан – дахи текли, обладнання іржавіло, зарплата в середньому становила мізерні 1500 грн., середній вік робітників сягав 65 років. Ніколи не міг подумати, що на 23-му році Незалежності в центрі Києва залишаються настільки занедбані підприємства. Тут постійно змінювалося керівництво, а завод не стільки працював, як “обростав” боргами та корупційними скандалами.
– Ви й досі кажете “Більшовик”, хоча в заводу сьогодні інша назва…
– Як пам’ятаєте, у 2015 році був прийнято Закон про декомунізацію і все, що стосувалося комуністичних назв мало бути змінено. Зокрема, і назва “Більшовик”. Тому, на виконання вимог закону ми, по-перше, зняли усю радянську символіку з приміщень і фасадів. Причому громада нам активно “допомагала” постійними скаргами до адміністрації Солом’янського району, мовляв, “а ось там серп і молот ще залишили”. Люди ж не розуміли, що ця робота вимагала від нас досить серйозних коштів, яких на той час у заводу не завжди вистачало – адже за те, щоб найняти кран та робітників, теж потрібно було платити.
Все починаємо спочатку: налагоджуємо нові контакти на ринках, оновлюємо асортимент, поступово омолоджуємо колектив
По-друге, довелося проводити непростий ребрендинг. Оскільки в останні 70 років і на міжнародному, і на внутрішньому ринках усі знали цей завод під назвою “Більшовик”. Хоча у свідомості співвітчизників останнім часом він більше асоціювався з одноіменним торгово-розважальним центром, який успішно “прижився” в одному з колишніх приміщень заводу. Коли ж ми вирішили перейменувати підприємство на Перший Київський машинобудівний завод (ПКМЗ), повернувшись до його історичних коренів, то нас не одразу впізнавали на ринку. Наприклад, коли цього року в Гановері на ключовій промисловій виставці Європи ми виставили стенд зі зразками, люди підходили і дивувалися: “А, це той “Більшовик”? Він ще працює?”. Цікавилися сучасними розробками і знову приємно дивувалися, що наша продукція, як і раніше, конкурентноздатна. Таким чином, з багатьма світовими компаніями ми почали відновлювати тісну співпрацю. По великому рахунку наша ціль – повернути колишню славу підприємства.
– Дуже амбітна ціль. У Вас є план, як її досягти?
– Ми розуміємо, що повернутися до колишніх обсягів, коли тут працювало 10 тисяч людей і виробничі лінії були завантажені замовленнями з усього Радянського Союзу і країн усього соціалістичного табору, вже не вдасться. Але цього і не потрібно. Підприємство має перебудуватися під вимоги часу і потреби сучасних споживачів промислової продукції. Тому, по суті, все починаємо спочатку: налагоджуємо нові контакти на ринках, оновлюємо асортимент, поступово омолоджуємо колектив. Спираючись, звісно, на багатющий досвід наших майстрів – колишніх “більшовиків”.
Наш завод, як відомо, один зі співзасновників Національного технічного університету “КПІ” (наприкінці ХІХ століття, акціонери заводу вклали чималі гроші у будівництво головного корпусу – Ред.). Тому основні технічні кадри ми завжди отримували звідти. Але зараз доводиться звертатися також до інших вишів з проханням підготувати і направити до нас на платну практику відповідних спеціалістів. Вже маємо перші “плоди” тісної співпраці з вітчизняними вишами – цього року до нас прийшли 27 молодих спеціалістів, серед них 8 інженерів.
На сьогодні у нас є 11 видів нової номенклатури, якої раніше завод не випускав взагалі
Взагалі, проблема молодих технічних кадрів – величезна. Молодих людей не так просто зацікавити роботою на вітчизняному промисловому підприємстві – це і питання зарплати, і житла, і кар’єрних перспектив. Якщо з 10 практикантів, які приходять до нас, залишаються 3 – це, вважаю, досить гарний показник. Але їм буде гарантовано професійне і кар’єрне зростання, а також збереження робочого місця під час військового призову.
– Як ви самі охарактеризуєте нинішній профіль свого підприємства? Які основні види продукції випускаєте? Хто наш споживач?
– Приступаючи до роботи, ми з командою перш за все проаналізували номенклатуру. Останніми роками наш завод славився обладнанням для гумової та гумопереробної галузі, енерговидобування (ТЕЦ) та хімічної промисловості. Так історично склалося, що виробництво було в основному експорторієнтоване на Росію. Тому після 2014 року довелося повністю деверсифікувати ринки збуту.
Ми почали шукати інші ніші, зокрема, і в сфері імпортозаміщення. Так додали у свій асортимент шахтове обладнання – домкрати, гідродомкрати, інше вузькоспеціалізоване обладнання, тобто ті речі, які вітчизняні видобувні підприємства колись купували за кордоном. Загалом на сьогодні у нас є 11 видів нової номенклатури, якої раніше завод не випускав взагалі. Це окрім тих основних видів продукції, які й досі мають попит на ринку – різноманітні вулканізатори та вали, гумозмішувачі, вальці.
– А які нові ринки ви відкрили?
– Вже другий рік маємо контракти з Шрі-Ланкою. Ця країна активно розвивається в промисловому напрямку і потребує оновлення своєї гумопереробної галузі, для якої в свій час ПКМЗ (тодішній “Більшовик”) виготовляв агрегати. Зазначу, що поки наш завод з об’єктивних причин був відсутній на ринку, його швидко зайняли індійські та китайські фірми – причому вони часто просто копіювали нашу техніку. Тому, повертаючись на ринок, довелося серйозно конкурувати з “послідовниками”. Та ланкійці, зачувши наше ім’я і згадки про “Більшовик”, з великим задоволенням відновлювали співпрацю. Тим більше ми змогли запропонувати їм якісні і недорогі сучасні розробки. Причому одна з наших конкурентних переваг – гарантія на обладнання не 1 рік, як у китайців, а 3 і післягарантійне обслуговування до 5 років.
Також ми ведемо розмову з німецькими колегами – на виставці в Гановері їх зацікавили наші пропозиції. Відбулася також предметна розмова з представниками компанії Мішлен (Michelin, французький виробник шин, один з лідерів у своїй галузі – Авт). Зараз ми з ними обговорюємо варіанти співпраці. А ще ми плануємо вийти на ринок Канади (з цією країною у 2016 році Україна підписала Угоду про вільну торгівлю) – ведемо там роботу по укладенню контракту з виготовлення лінії по переробці гуми. Це одна з наших нових розробок, яка дозволяє відпрацьовані автомобільні шини переробляти фактично на гумовий порошок (“крошку”), яку потім можна використовувати будь-де, зокрема й у виробництві асфальтових сумішей для покриття доріг. Взагалі, канадський, та й весь північно-американський ринок дуже перспективний для нас.
– Чи ви виробляєте щось для потреб армії? Чи бачите цей напрямок перспективним?
– Ми вже не працюємо з оборонкою багато років і вважаємо, що конкурувати з підприємства Укроборонпрому зараз немає сенсу. Та й взагалі, державні замовлення – сфера досить специфічна, адже не завжди прогнозована.
Свого часу “Більшовик” мав замовлення від Київської міської адміністрації на виготовлення ескалаторних стрічок для метрополітену та унікального прохідницького щита для будівництва ділянки від Деміївки до Теремків (нині Оболонсько-Теремківська лінія – Ред.). На виготовлення щита, а він був спеціально розроблений для сипучих грунтів, які залягають на даній місцині, заводом були потрачені великі трудові і фінансові ресурси. Але керівництво міста раптом відмовилося від замовлення і тепер виріб стоїть у нас в цеху своєрідним “пам’ятником”. На той час обладнання було досить прогресивне, а зараз воно нікому не потрібне, бо технології пішли далеко вперед і в світі є набагато ефективніші та дешевші прохідницькі установки такого типу. В принципі щит робочий. Його можна було відновити, замінивши електрокабелі та патрубки, але поки що це недоцільно. Тому він стоїть і чекає можливо на свого покупця. В державних замовленнях, на жаль, інколи не дуже добра дисципліна з розрахунками, а завод собі не може дозволити відволікати оборотні кошти.
100% акцій нашого заводу належать Фонду держмайна, то будь-яке відчуження частини цілісного майнового комплексу – тільки з його дозволу
– До речі, про фінанси. Який нині економічний стан підприємства?
– Скажімо так, економічний стан більш-менш стабільний, але ще далекий від ідеального. Ми працюємо в основному на авансовій оплаті та акредитивах від замовників. Зазвичай починаємо виконання контракту при умові 10-15% авансу. Це нас цілком влаштовує. Моя команда проаналізувала ресурсну і виробничу базу підприємства, ми порахували наші затрати, в першу чергу енергозатрати. Відповідно оптимізували їх і вийшли на прийнятну собівартість.
При цьому довелося замінити близько 30 тис. кв м дахів, окрім того ще 1800 м внутрішніх мереж і комунікацій (каналізація, водопровід, водостоки електромережі та інше), адже частина міських комунікацій йде через нашу територію. Також здали в оренду приміщення, що не використовуються. Усе разом це дозволило поліпшити фінансовий стан підприємства в цілому. Ми модернізували та перезапустили більше 800 одиниць обладнання, зокрема, 4 одиниці обладнання, яке стояло більше 25 років! Це унікальні машини, які можуть обробляти деталі вагою до 5 тон. Тепер це наша виробнича гордість і конкурентна перевага.
– Прокоментуйте, будь ласка, будівництво Шулявського мосту, де спірним залишається знесення колишнього 5-го цеху вашого підприємства. Укрінформ нещодавно писав, що проектанти не погоджували це рішення з Фондом держмайна, який є власником 100% ПКМЗ.
– Не можу давати правову оцінку рішенням проектантів та адміністрації міста. Плани розробників ми дізналися вже тоді, коли проект було затверджено і почалися підготовчі роботи з будівництва. З нами безпосередньо ніхто консультацію не вів, і жодних документів, де б ми давали дозвіл на реконструкцію, з нами не узгоджували. І тому позиція наша чітка – усе має відбуватися згідно чинного законодавства. Оскільки 100% акцій нашого заводу належать Фонду держмайна, то будь-яке відчуження частини цілісного майнового комплексу – продаж, передача чи інше, відбувається тільки з його дозволу. Поки що від Фонду ми не отримували жодних вказівок і офіційних документів, які би свідчили, що держава має якісь інші плани на нашу будівлю, яка зазначається як колишній ливарний цех №5.
Дуже приємно, що з’являється перспективна молодь, яку цікавлять не тільки фінанси, а й професійне становлення
Не буду лукавити, цех зараз здається в оренду і завод має кілька мільйонів гривень додаткового щомісячного доходу, з яких має змогу платити податки, зарплату тощо. В свій час цех перебував в аварійному стані. Виробництво в ньому було давно зупинене, як енерговитратне, і з роками будівля цеху прийшла в повне запустіння. Але ще задовго до планів з реконструкції Шулявського шляхопроводу з’явилися потенційні орендатори, які погодилися зробити в ньому ремонт власним коштом за умови пільгової оренди. Якщо ж Фонд вирішить сьогодні віддати цех, який приносить нам певний дохід, на потреби міста – ну, так і буде.
– Яка проблема наразі найбільш болюча для підприємства?
– Одна з основних – борги минулих періодів. Коли я прийшов на завод станом на 2015 рік вони складали близько 220 млн грн. тільки до держбюджету (податки, соцвнески, зарплата), в тому числі штрафи і пеня. Плюс до того підприємство заборгувало 20 млн грн за енергоносії, трохи більше 1 млн. грн водоканалу, 2 млн грн Держрезерву, та близько 28 млн грн постачальникам. Це означало постійно заблоковані рахунки та дуже непрості переговори. Наразі заборгованість вдалося вдалося зменшити до 170 млн грн. Але щоразу виникають нові ускладнення. Наприклад, рішення КМДА про підвищення податку на землю. В 2014 році ми платили 450 тис. грн в місяць, а з 2016 року – вже 3,8 млн. грн. Неважко підрахувати, що водночас оренда зросла майже в 10 разів. Тобто, з одного боку ми постійно підвищуємо виробничі показники, аби побороти заборгованість, а з іншого борги продовжують накопичуватися через подібні рішення. Хоча у випадку з будівництвом Шулявського мосту і дорожньої розв’язки ми би могли запропонувати місту взаємовигідний план – передачу 5-го цеху в обмін на пільги по податку на землю. Це би покращило фінансовий стан підприємства, дозволило йому розвиватися і місто в накладі б не залишилося, маючи зручну інфраструктуру.
Поточної заборгованості по зарплатах, податках до бюджету, енергоносіях наразі немає. Але вітчизняна податкова система нині така, що фіскали зараховують поточні суми ЄСВ в періоди минулих років. От і виходить, що з одного боку ми гасимо борги, а з іншого вони залишаються і податкова ще й намагається нас за це наказувати. Ми проти такого підходу і будемо його оскаржувати в суді. Загалом в нас вже закриті борги по ЄСВ станом на червень 2017 року, але все-рівно ще залишається значна сума і нам постійно потрібно вишукувати резерви для виплат.
Наприклад, цього року в Жашкові Черкаської області ми відновили роботу дочірнього підприємства. Відремонтували цехи, поставили нову технологічну лінію по виробництву роликів до траснпортерних стрічок (використовується переважно в шахтовидобувній галузі і харчовій). Потужність лінії 10 тис. штук в місяць. Якщо ми вийдемо на цей обсяг, то отримаємо великий плюс в доходах, адже попит на таку продукцію сьогодні великий. Розраховуємо, що саме завдяки цьому ПКМЗ вдасться наростити доходи та швидше позбутися боргів минулих періодів.
Ще мене, як керівника, турбує кадрова проблема. Дуже приємно, що з’являється перспективна молодь, яку цікавлять не тільки фінанси, а й професійне становлення – технологи, конструктори, інженери. Звісно, якби у нас була можливість вирішувати житлову проблему молодих співробітників, то з кадрами було б набагато простіше. Але ми пробуємо інші варіанти мотивації, надаючи різні можливості для професійного та кар’єрного розвитку. У нас є люди, патріоти підприємства, які готові ділитися цінним досвідом та технічними знанням (по 30-50 років на заводі). Ми навіть запровадили спеціальну мотиваційну програму для наставників – доплачуємо їм за роботу з молодими спеціалістами.
Велику увагу приділяємо соціальній роботі, і вже можемо собі дозволити підкріпити її матеріально
Для посилення проектних підрозділів нещодавно купили конструкторську програму “Компас”, яка дозволяє оптимізувати роботу з технічною документацією, кресленнями та 3-D моделями. Поступово ведемо оновлення комп’ютерного парку, який дозволяє інтенсифікувати роботу усіх без виключення служб. Це дозволило зменшити термін проходження замовлення з 1 місяця до 5 днів. Загалом за 5 років співробітники ПКМЗ обробили 1466 замовлень і технічної документації, із них близько 800-900 були зроблені нами на замовлення інших виробників. У 2014 році, коли я сюди, прийшов замовлень було 2-3 в місяць, тепер маємо вже 25-35 щомісяця.
– Яка у вас на заводі плинність кадрів? Чи відчуваєте вплив трудової міграції? Як боретеся з її наслідками?
– Ми як ніхто її відчуваємо! Наші працівники – висококваліфіковані спеціалісти, завжди в ціні. Не кожен розуміється в кресленні чи може стати за станок. За таких людей велика конкуренція серед промислових виробників. На жаль, для нашого підприємства зарплата для інженера у кілька десятків тисяч гривень поки що велика розкіш. Середня зарплата на підприємстві сьогодні складає близько 10 тис. грн. Але найбільш цінні спеціалісти у нас отримують 15-20 тис.грн. І ми їм платимо, тому що варіантів нема. Щоправда, й навантаження у них чимале. Зараз вперше за довгий час завод почав працювати у дві зміни – настільки багато маємо замовлень. Це радує, але й додає клопоту, щоправда приємного.
Ми велику увагу приділяємо соціальній роботі, і вже можемо собі дозволити підкріпити її матеріально. Наприклад, у тісній взаємодії з нашою профспілковою організацією допомагаємо грошима та подарунками своїм пенсіонерам. В нашій Раді ветеранів налічується 170 людей, якими ми усіляко опікуємося, виплачуючи щомісячно матеріальну допомогу і надаючи різні послуги за рахунок підприємства. Як керівник, періодично приходжу на засідання профспілкової організації чи заводської Ради ветеранів і маю змогу напряму поспілкуватися з людьми, обговорити нагальні проблеми та шляхи їх вирішення.
Крім того, за ініціативи активних працівників проводимо на підприємстві вже третій шаховий турнір. Кількість учасників з кожним разом зростає, люди цікавляться інтелектуальними баталіями. Єдине, на що скаржаться учасники, – представників жіночої статі у суперниках немає (Сміється..). Але жінок у нашому колективі немало. Наприклад, одна з них керує термічною дільницею і в підпорядкуванні у неї чимало робітників-чоловіків.
А днями будемо святкувати 40-річчя заводського народного хору. Сьогодні у його складі понад два десятки учасників. Вважаю, що заводські традиції, які складалися не одне десятиріччя, необхідно усіляко підтримувати.
– Чи є для Вас політичні ризики на посаді директора державного підприємства?
– Не буду вихвалятися, але нагадаю, що до 2015 року на підприємстві змінилося сім директорів. Я вже працюю незмінно 5 років і мені вдалося реалізувати чимало задумів з власної програми, з якою я прийшов на цю посаду. Моя ціль – налагодження виробництва і виконання фінплану. Коли я очолив ПКМЗ, підприємство мало 22 млн грн обороту, а зараз 80 млн. грн. Хоча це ще не 106 млн грн, які зазначені у фінплані на 2019 рік, тому є куди рухатися. Не виключаю, що плани стосовно моєї персони на чолі цього державного заводу можуть в будь-який момент змінитися. Але я цього не боюсь і людям в очі завжди зможу дивитися сміливо.
Також, користуючись нагодою, хотів би звернутися до працівників та ветеранів машинобудівної галузі зі словами подяки й шани! Без перебільшення, завдячуючи відданим справі людям виконуються найскладніші виробничі завдання, знаходяться новаторські конструкторські рішення, втілюються у виробниче життя нові ідеї! Здоров’я вам і вашим сім’ям, добробуту та злагоди у родинному колі, нових звершень у нашій спільній виробничій справі!
Записала Оксана Поліщук, Київ
Фото: Володимир Тарасов