Репортаж з цехів колишнього заводу “Більшовик” – нині Першого Київського машинобудівного заводу
У сучасного столичного обивателя слово «більшовик» асоціюється, мабуть, з колишньою назвою популярного торговельно-розважального центру, що побіля станції метро Шулявська. Тут вже десять років функціонує, певно, один з найкращих у Києві критих льодових катків і працює купа усіляких торгових мереж, ресторанів та модних бутіків (нині ТРЦ “Космополіт”. – Авт.). Про те, що центр торгівлі початково обрав собі “більшовицьке” ім’я через знаменитого “сусіда” – відомого на всю Україну і світ “патріарха” вітчизняного машинобудування заводу “Більшовик” – пам’ятають хіба що старожили.
Це й не дивно, оскільки за десятки років, втративши орієнтири на зламі епох та в перманентних економічних кризах, колишній промисловий гігант поступово занепадав. “Всихаючи” з величезного підприємства у кільканадцять цехів та підрозділів з майже 10-тисячним трудовим колективом до скромної виробничої фірми з напівпорожніми цехами та кількома сотнями ентузіастів переважно пенсійного віку.
З історії відомо: підприємство було створено більш як 130 років тому як «Київський машинобудівний і котельний завод Гретера і Криванека». Завод поставляв обладнання для цукрових заводів майже на всю територію тодішньої Російської імперії. Вже в 1890 році в чавуноливарному, котельному, токарному, ковальському цехах працювало близько 1000 робітників.
На початку ХХ століття завод почав виробляти рейки та підвісні мости, перші дизельні двигуни, а з 1916-го став працювати на “оборонку”, виготовляючи артилерійські снаряди. За пару років більшовики націоналізували завод, якому в 1922-му і дали ім’я «Більшовик».
До розвалу СРСР «Більшовик» випускав обладнання для хімічної та гумопереробної промисловості. А також усім відомі «журавлі», які качають нафту. Ну і, звичайно ж, великогабаритне військове обладнання. Зокрема, пускові установки для ракет.
Працювати на «Більшовику» завжди було престижно – для робітників тут завжди були найкращі умови – бази відпочинку, профілакторії, оздоровчі табори для дітей тощо. Але найголовніше, ті, хто працював на «Більшовику», отримували квартири в Києві. Причому житло будував сам завод.
Зараз від потужного промислового гіганта залишилося мало. Частина старовинних будівель заводу інколи використовується для кінозйомок, а деякі приміщення давно здані під офіси та магазини. Велика частина (приблизно 55% всієї площі) на початку 2000-х була продана під згаданий вже ТРЦ. А колишній ливарний цех №5 заводу, що розташований навпроти метро «Шулявська», вже кілька років в оренді під величезний магазин “секонд-хенду”.
З цим цехом взагалі непроста ситуація. Річ у тім, що проект реконструкції Шулявського мосту, який обвалився у лютому 2017 року, начебто передбачає його знесення. Причому про плани розробників заводчани, за словами директора, дізналися вже тоді, коли проект було затверджено і почалися підготовчі роботи з будівництва. Більш того, Фонд держмайна, у власності якого знаходяться 100% акцій ПКМЗ, теж такого дозволу не надавав. Хоча в проектній документації на місці цеху красується автомобільний з’їзд. Кореспонденти Укрінформу мали змогу переконатися на власні очі.
Між тим, багато хто навіть не здогадується, що зовсім поруч, за високими стінами, що відмежовують старий завод від міської метушні, вирує життя – виготовляється унікальне обладнання, машини та лінії.
Чесно кажучи, навіть автор цих слів, йдучи на інтерв’ю до нинішнього генерального директора ПКМЗ Романа Білоскурського, теж не сподівалася побачити вживу, як б’ється промислове “серце” в центрі столиці. Увесь периметр “промзони”, що виходить фасадом на жвавий проспект Перемоги, густо обвішаний яскравими рекламними банерами, за яким мерехтять то будівельний, то продуктовий маркети, то якість фірми і фірмочки. Будь-що, тільки не машинобудівний завод. Про те, як вдалося його зберегти та чим сьогодні живе підприємство, читачі можуть дізнатися, власне, із інтерв’ю (читай – ТУТ). А ось власними враженнями та побаченим дозвольте поділитися. Найперше, вражають масштаби – як самого цеху, так і виробничих агрегатів.
Завод має в своєму арсеналі “верстати” (по суті, це дво-, а то і триповерхові агрегати), які можуть виготовляти “детальки” вагою до 5 тонн! Ці “монстри” здатні виточити з металу мало не піввагона одразу. А вже шестерню чи колінвал до якоїсь мегатурбіни – то, тьху!Завод ПКМЗ має в своєму арсеналі устаткування, яке може виготовляти “детальки” вагою до 5 тон
За словами Романа Білоскурського, виробників настільки крупногабаритного устаткування в Україні всього три. І навіть після стількох “пертурбацій”, що їх пережив “Більшовик-ПКМЗ” в своїй історії, технічні можливості заводу перевершують багатьох світових конкурентів. А робітники заводу (багато хто з них продовжує називати себе “більшовиками”), є справжніми патріотами підприємства та носіями унікального технічного досвіду. Наприклад токарі, що виготовляють отакий хитромудрий вал, мусять мати не просто 6-й професійний розряд, а витримувати клас точності 6++! Адже один необережний рух – і кількатонну залізяку можна викидати в брухт.
По-друге, продукція заводу – це штучний товар. Вона завжди неповторна і виготовляється, здебільшого, в одному екземплярі – під конкретні потреби замовника. Щоправда, інколи замовники трапляються, скажімо так, недолугі. В цеху ПКМЗ й досі стоїть “пам’ятник” такій недолугості – готовий прохідницький щит для столичних метробудівців.
Цей грандіозний “кріт” мав у свій час копати метро на Теремки – під річкою Либідь від станції Либідська до станції Деміївська і далі на південь міста (нині Оболонсько-Теремківська лінія. – Ред.). Особливість щита в тому, що керований зсередини людиною, він міг пробивати тунель у складних повзучих грунтах і сипучих породах. Унікальна машина вже була готова вгризтися в київську землю на благо киян і гостей столиці, але вона раптом виявилася непотрібною місту. Переказують, що придбали іншу – у китайських виробників (на той час мером був Леонід Черновецький. – Авт.). Хоча у прохідницького щита-“більшовика” є ще шанс: сумнозвісне “метро-на-Троєщину”! Ну, або ж на нього знайдуться покупці з інших країн.
У заводчан, до речі, є й інші сучасні і мегакорисні розробки. Наприклад, одна з нових запроектованих виробничих ліній дозволяє переробляти відпрацьовані автомобільні шини фактично на гумовий порошок (“крошку”), яку потім можна використовувати будь-де, зокрема, у виробництві асфальтових сумішей для покриття доріг.
Цікаво, що вітчизняні автодорожники досі ігнорують цю технологію, у той час, як канадці зацікавилися розробкою ПКМЗ аж з-за океану. А тоді ми дивуємося канадським або ж ізраїльським (там ця технологія теж широко використовується) дорогам та стану тамтешньої екології…
Роман Білоскурський стверджує, що європейські виробники шин із знаменитої фірми “Мішлен” теж не проти прикупити у ПКМЗ спеціальну лінію з переробки гумової “вторсировини”.
Отже, столичне машинобудівне “серце” точно не зупиниться. Більш того, воно сьогодні працює навіть в прискореному ритмі. Аби лиш вистачало рук, грошей і стратегічного бачення. Тож вітаємо усіх машинобудівників України з їх професійним святом! Бажаємо їм унікальних розробок, надійних замовників та гарного інвестиційного клімату.
Оксана Поліщук, Київ
185 thoughts on “ПКМЗ: крок із “більшовицького” минулого у незалежне сьогодення”